| Sep. 14th, 2010 @ 01:44 pm Кавказькі полонені. частина третя. Тушеті, серце світу |
|---|
Current Mood:  .
Не закуті бетоном, не замуляні чобітьми і поглядами, не заплутані дротами та радіохвилями, місця поза часом і простором. Задурно туди не пройти. Для цього треба самому стати не закутим, не замуляним і не заплутаним. Вхідний квиток - уся до краплі сила. Уся легкість і прозорість, на яку здатний. Збиті до крові ноги, загнана дихалка, нерви на межі зриву - і серце світу твоє. І ти його - до кінця.
Коли планували мандрівку, я думала, що знаю, що таке гори. Крима-Карпати топтала-перетоптала, порох нюхала, під зливами мокла, сама ночувала, 30-40 км на день - прогулянка з вітерцем. Що з того, що гори вдвічі вищі за Карпати? Гори - вони і в Африці гори! Але практика пройдених 170 км (в моєму випадку, дещо менше) за 6 днів довела зворотнє.
Тушеті - найнижчі гори у Грузії, проте їх справедливо вважають найдикішими. Не дивно, що на нашому шляху ми були 3-ми немісцевими за останні 14 років!!! нам передували група ізраїльтян та французів. Місцеве населення - "грузинські індЕйци", як вони себе звуть - етнічно ближче до чеченів і дагестанців (Тушеті впирається в кордон із вищезгаданими регіонами), аналог наших гуцулів. До більшості селищ не дісталися автодороги й електрика, там вечеряють при гасових лампах, печуть хліб, радіють гостям, збивають сир і масло, джипи-всюдиходи заміняіють коні, а ще варять незрівнянне живе пиво (напій із давніх-давен священний для тушин). Будинки зводять із плаского каміння сланцю без розчину. Серце світу охороняють дозорні башти, покликані захищати селища від ворога (перевжно ворогами ставали чечени й дагестанці, їхніх же майстрів запрошували для будівлі оборонних веж).
Перший шок був під час підйому на перевал на двох джипах, що завозили нашу групу. Я ледь не випадала з вікна на серпантиновій дорозі, хапаючи кожною клітиною побачене, я думала - хто ми такі, ми ж не достойні такого, це ж величезна милість і дарунок, ми ж потім рік житимемо цими хвилинами... Дійсно, побачене не було нітрохи подібне на Карпати, і взагалі ні на що. Кожні десять метрів траплялися маленькі заіржавілі хрести - згадки про тих, хто загинув на перевалі. Гостинні водії, піднявши нас на гору, влаштували нашвидкоруч пікнік із сиру, лавашу, м*яса і чачі. "А які тут водяться дикі звірі..?" "Тушини, алаванци, грузини..." Побажали нам щасливої подорожі і ми рушили.
Шок номер два стався зразу ж, як почали підйом. Річ у тім, що у мене хронічно падає тиск, іноді навіть до повної відключки. А на висотах, як відомо, тенденція заниження тиску зростає. Але я чи не панк? - думала собі. Увірувавши, що "всі болячки з голови", а моя наразі чиста і здорова, я махнула рукою на всілякі засоби застереження. Але, чи теорія ця недосконала, чи силу духу свою я переоцінила, та білий пухнастий песець заскочив мене зненацька. Термос міцної кави, який я полінилась взяти, позбавив би мене щонайменше 90% траблів. При перших кроках вгору (висота не сягала й 4000 м) мене накрило так, як не накривало ніколи. Зображення вкрилося темними плямами, в голові нещадно дзвеніло, повітря вперто не хотіло вдихатися. Крок зробити здавалося неможливим. "Всьо чуваки, не дійду", - безапеляційно заявив внутрішній голос. Одне втішало: здіхнуть посеред такої краси зовсім не страшно. І не прикро. Якби ж підйом здійснювався поступово, організм втиг би адаптуватися до висоти, але ми заїхали на авто, та ще й цей недоречний ковток чачі... від передчуття смерті відірвали звуки бойових ріжків і перестрілки: мої супутники страшенно сварились (наслідок пост-батумських пригод і непорозумінь, див. час.2), і приводом стала моя паралізована тушка. Це було настільки дико і різко, що з переляку у мене прорвалось дихання, вдалося згребти себе до купи і змусити рухатись далі. Друзі швидко примирилися, а мене попустило, тільки-но почався спуск (щоправда, грьобаний тиск зразу скочив - контрасту ради, але то уже було пусте), та кожен наступний підйом давався значно важче, ніж мав би за моєї фізичної підготовки. скажемо прямо, від слів "а зараз нам нагору" мене тіпало.
Потім була ночівля над потічком, і чай "антистрес" на вогні, і заслужене безмежжя. Наранок рушили, почистивши зуби в стрічному водоспаді, овечими стежинами і вони привели до біни - чабанської стоянки-халабуди, де літують вівчарі. Пастухам, власникам півторатисячних отар, ведеться нелегко: за день кожному доводиться доїти до 400 разів, руки грубішають, нігті злазять. Тут же виготовляють сир на продаж. М*ясо теж ("Аставайтсь до утра - барана зарежім!!"). І, хоча усі, хто мандрував до нас, попереджали "не пийте з місцевими в селах, вони стають неадекватними!", ці "дикі" люди, накривши нам щедрий стіл, нітрохи не нагадували поведінкою міських "джентельменів", від яких ми ледве хвости поуносили. навіть навпаки: по-батьківськи застерігали і закликали бути обережними із місцевими, уникати з ними пити.
Чабанське мистецтво передається від батька до сина, хоча більшість із них мріє про навчання та інший життєвий шлях для дітей, але в гори хлопців беруть. "Зараз у чабани ідуть ті діти, що в книжках зважають лише на картинки" - ломаною російською каже один із них. Тушини, за рідкими вийнятками, зберігають вірність язичництву, тут досі приносять тваринні жертви і вшановують Сонце. А на священних місцях, прзначених для варіння пива, жінкам не дозволено лежати...
Ми тулимо далі, незле підкріпившись у чабанів, та вони наздоганяють нас на конях, вантажать на тварин наші наплечники - і так проводжають до найближчого села. Решта дня минула у калейдоскопі ландшафтів, кавопитті в одному із стрічних сіл на ім*я Ілурта, у живильно-крижаному "джакузі" гірської річки, вечері, нічних розмов та всіх інших здорових походних атрибутах.
Наступний день для мене став найкошмарнішим, бо 80% його займав підйом вгору та бунтівною реакцією моєї шкури на висоту. Звісно, було не так паршиво, як в перший день, але нав*язлива думка "не дійду" не відчеплювалась до самої вершини. Але фізичні перегрузи очищували, оживляли, перероджували. Гори, що їх жадібно поглинали очима на привалах, були різними - то загрозливо-гострими, то як вигнуті спини кішки, по яких ковзали тіні хмар, химер і хижих птиць. Спека змінювалась холодом, що на вершині перевалу Накайчо зареготав вголос на весь простір. Ми натягали на себе усе, що мали, попутно тицяючи задубілими пальцяти кнопки камер - вершина, урочиста мить, йолки-палки! Вечір і ми спустились на землю одночасно, і вписались у село Парсма, де мешкали діміни знайомі. Омріяна, чесно заслужена вечеря, і - о диво - ліжка в кімнатці! Хлоп*яча частина господи вмостилась надворі в бурках. Я спитала, чи то через те, що ми позаймали їхні ліжка, але ті пояснили, що сплять так постійно - здоровіше, мовляв. Наступний день був "розгрузочним", ми лишились в гостях у Саші й Еліс - так звали господарів. 4-річний Арсено, молодший син, світлоокий блондин - дається взнаки російське коріння. Допитливий малий нітрохи не соромиться прибульців, атакує нас дерев*яним мечем, крутиться весь час поруч. Спілкування трохи ускладнює мовний бар*єр. Вдень ми ідем пастися до гірського озера, дорогою проштампувавши паспорти на кордоні, заодно подивившись на гори й орлів у військовий бінокль прикордонників, на відпрпавивши смски додому - на ручці дверей прикордонної буди висять гронами мобілки - це єдина точка, де є зв*язок. "Наша місцева пошта", - пояснюють вони. Щоб смс відправилась, необхідно, щоб телефон торкався ручки - тоді духи стають добрими і відправляють звісночку. Коли дорогу перекрила бурхлива річка, що не піддвалась штурму, раптово надійшла поміч із села у вигляді вершників, що перевезли нас на той берег і супроподжували до кінця прогулянки. Обіцяна тепла водичка в озері виявилась жартом, натиратися снігом взиму і то не так холодно. Нас тільки і стало, аби пірнути і вистрибнути. Ще один вечір затишку й спокою, українських пісень за столом і нічних балачок "про смисл жизні" в спальні. Не віриться, що завтра на нас чекає скажений ривок на 60 км, а післязавтра ще один.
Але "завтра" прийшло, а з ним і дорога та нові випробування. Перші півдня минули навеселі, дорогою зустріли найбільше і найцивілізованіше село Омало. Там був навіть магазин, о! Влада скупила сто порцій вовняних шкарпеток, а я - весь шоколад, що там лишився (даааа, я маньяк...). Потім нам самозастопився трактор, що провіз наші наплечники із Дімою разом аж цилих 1,5 км! А потім почався треш, у народу стали зриватися нерви, відмовляти ноги й легені і інші ужаси. Команда розділилась на 2 частини, одні вирвались вперед, інші суттєво відстали, і ніхто не міг тримати темп інших. У мене до крові потріскались стопи, через що стежка нагадувала леза ножів. Але то був таки не підйом і не тиск, а просто біль - корисно для карми. Підйомом почався наступний ранок, це був останній на нашому шляху перевал, той самий, з якого ми починали і де я ледь не склеїла ласти. Песець чекав на мене тут же, він знав, що я вернуся, милий мій... аби передати рівень виснаження, скажу, що вперше за понад 5 років вегетаріанства я хижо зажадала м*яса, нє, навіть М*ЯСА!!! Котлет чи кров*янки, і побільше. Хто знає, уявить, наскільки з*їхала моя звична точка зборки)) Нашим передовим товаришам весь час кортіло зрізати по крутій стежні вгору замість плавно підійматись до автомобільній дорозі, це була воїстину садиська ідея. Нас наздогнав джип, де було 1 вільне місце. У джип завантажили більшість наплечників і мене, та відправили вниз. Потім я довго-довго чекала на своїх під деревом волоського горіха і горою наплечників, чаклувала, щоб їх підібрали, вчила англійську (ех..), плела феньку. Спілкувалась з підлітками, що катались верхи - кожен своєю мовою, але емоційно. Потім із приємною старенькою жіночкою, так само... вона говорила і дивилась вдалину, звідки мали приїхати мої друзі. Їсти хотілося скажено. Коли я колупала ножем зеленого горіха, підійшов дядько-пастух, і, не сказавши ні слова, висипав мені в руки жменю фундуку. Потім я палила багаття і страшенно переживала за своїх, кілька разів під*їжджав крутий дядько на чорному мерседесі і розпитутвав "ху а ю і вот а ю дуінг". Дядько мені не сподобався, це був той уже вивчений тип чоловіків, від яких треба триматися подалі. Розпитував, чи є в мене хлопець, чи п*ю я водку, пропонував нам всім вписатися в нього і я ввімкнула програму "ой, мороз-мороз". Він заявив, що якщо за 2 години мої друзі не з*являться, він приїде і мене забере. На щастя, за півгодини біля мого табору пришвартувалась біла автівка, з якої повисипались ледь теплі "передовики". "Ми не знаємо, що сталося з рештою, ми не мали змоги їх чекати, тут тільки 3 місця було, ми не впевнені, чи вони взагалі живі..." - говорили вони без упину. Від цих слів повяіло ужасом і я вирішила податись до дядька-на-чорному-мерсі і попросити його зганяти по загублену трійку. Він встиг пояснити, де живе, і, прихопивши для безпеки Діму та зловивши воза, ми поїхали на пошуки описаного дому. Проїхали небагато - назустріч мчала вантажівка, що везла в кузові наших друзів, живих і вельми задоволених...
Далі ми замовили авто на Тбілісі, і була нічна траса, і дім, і чай, і душ, і Окуджава в колонках, і блаженний-блаженний відходняк... наступного дня ми відзначали День Незалежності України, і Повернення з гір, і наш останній день разом - завтра починалась траса на Київ. Національна кухня й вино, бродіння містом, знову гостина у Дато Сулакаурі, і живий джаз у нічній кнайпі... Наступного дня ми вийшли на трасу, і, подолавши два кордони та ряд усіляких перешкод і пасток, за 2,5 доби щасливо доповзли до рідних петанів. Тобто, не ми доповзли. "Ми" лишилися десь там на перевалах, бо як відомо, ніхто ніколи не повертається. А замість нас вернувся хтось інший. Можливо (хочеться вірити), трохи мудріший. Чи навпаки - безумніший...)) |
|  |
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1){kind=small}
v_dorozi's journal
але гори це не жарти все-таки.добре, що все зійшло нам з рук.
ех,гооори....)
згадай,ми до діминих пунктів ночівель ледь встигали доходити.якби ми кожного дня не доходили ще більше ніж ми не доходили,то хз як воно було б.
бо якби ми скидали темп,ви б теж скидали.а так був стимул.
і якби в останній день довелось пройти на прбл 10 км більше то я б лягло замертво
І все одно на ночівлі приходили з нашим темпом, а не з вашим
і я уявлення не мала як поведе себе мій організм в таких умовах.
і взагалі це було досить бєспєчно(принаймні для мене, ніхадівшей досі в походи) погоджуватись на такий складний тріп.але йти швидко легше,принаймні мені.
згадувала весь час як відрубилась на ай-петрі.
але але але.
ми ж не команда і це норм що ми трохи гризлись.і нам зашибісь як фартануло що всі живі лишились.
вгору ми всі йшли зі своїм темпом.а по прямій тре було гнати щосили,щоб на гору був час іти своїм темпом.
ну і темп задавав Діма.(це я типу з*їхала )
зараз це все пусті балачки.
добре що всі живі лишились.
амінь
тому, без всяких образ і наїздів, вбачаю смисл в аналізі помилок і недочьотів, аби в майбутньому халепи не повторюватись. адже, поза сумнівом, досвід ми здобули колосальний, он, якщо Нашелітові вірити, то третій категорії наш похід дорівнює, о!!)
Но вы при этом, блин, такую нагрузку себе устроили, которая многим и в шестерках не снилась....
:)
----------
А вообще я дико извиняюсь, но очень хочется влезть со своими рассуждениями и наблюдениями про темп группы. Уж больно тема животрепещущая )
Вообще-то это вопрос философский. Казалось бы, все знают про "темп самого слабого". Но после тройки мы на эту тему спорили, и после четверки спорили. А знакомые и в пятерке не смогли однозначно решить эту проблему.
Дело в том, что часто если "быстрых" заставить идти медленнее, то у них появится очень много ненужной агрессии. Которая незаслуженно выльется прямиком на более слабых, которым и так хреново и тяжело. И дело не в воспаленных амбициях и все такое, а в том, что идти значительно медленее "своего" темпа многим действительно намного сложнее.
Кроме того, часто погоня за первыми все-таки ускоряет общий темп. И хотя может казаться, что задние в любом случае идут "как могут", но если пустить их вперед и дать им расслабиться, то общий темп сильно упадет :(
С другой стороны, если они постоянно сзади и не видят просвета, то может произойти обратная реакция и они все-равно снизят темп. И темп группы так же упадет. Так что балансировать всегда очень сложно.
Мы пытались решать проблему так: на сложных технических участках, естественно, проходит каждый как может, тут по-другому и не выйдет. На менее сложных, но опасных, все равняются на последнего, "чтобы чего не вышло". В лесу тоже стараемся не растягиваться, чтобы не теряться. А вот в долинах, на моренах и по дорогам каждый идет своим темпом (желательно только оставаться в пределах видимости). Но (!) при этом аккуратно соблюдается график переходов/привалов и каждый час группа собирается вместе. Ну и еще должен быть замыкающий - один из сильных, который идет в самом конце. Ну и ясное дело, замыкающего нужно менять, чтобы к нему не приходили эмоции, о которых я говорила вначале.
Единственная фигня при такой схеме - что слабые отдыхают меньше (т.к. пришли позже) и соответственно устают еще больше. Но вряд ли с этим можно что-то сделать вообще :(
Ну и еще, понабивав шишек, мы сделали для себя один большой и элементарный вывод: нужно стараться, чтобы команда изначально была примерно равной по силам. Не только технически, но и физически. Хотя это и сложно :)
-------------
В общем еще раз прошу прощения за вмешательство.
Но может наш опыт окажется кому-нибудь полезным.
Хороших вам гор и легких рюкзаков!
щодо швидкості, думаю, тут ще варто враховувати розумний розподіл ресурсів на всю відстань. мені іноді, коли не "накривало", кортіло рвонути щосили, але свідомо економила енергію, аби вистачило до кінця. хоча не знаю, чи це правильно...
Ми їх цілими днями не бачили))
мурашки, боюся, по всіхніх наших спинах ще довго гасатимуть - від найменшого доторку й спогаду...
от твоего рассказа мурашки не только по вашим спинам пробежали!
Но и по спинам тех, кто там никогда не был ;)
Просто волшебный рассказ.
дякую!